Писатель Микола Черьошин (czerjoszyn) wrote,
Писатель Микола Черьошин
czerjoszyn

Театр абсурду (уривок із повісті «Будинок з анфіладою»)



Ось і настав перший день жовтня. То була п’ятниця, тому всі студенти воліли якомога швидше закінчити всі заняття та піти відпочивати, насолоджуючись теплою осінньою погодою, котру було обіцяно на поточний вік-енд.



Нарешті заняття скінчилися. Остання пара на четвертому курсі факультету іноземних мов була лекцією з історії світової літератури, отже, студенти цілого курсу мали чудову можливість поспілкуватися один з одним. Коли пролунав дзвоник та викладач, закінчивши лекцію, вийшов з авдиторії, Василь одразу ж підійшов до Ганни.
— Ти бачила пару тижнів тому афішу про клуб «Навколо йоги»? — поцікавився Василь.
— Ти маєш на увазі виставу «Страхітливе подвір’я»? — уточнила Ганна. — Так, бачила я цей плакатик на Пекарській.
— На Туган-Барановського, — уточнив Василь.
— До речі, ксерокопії тієї саморобної афіші розповсюджувалися по всьому університету.
— Ти підеш? — запитав Василь. — Роберт, до речі, теж піде.
— Ну, якщо Роберт піде, тоді я так само піду!
— Роберт вельми зрадіє, побачивши тебе знову.
— А коли він їде додому?
— Наступного четверга, — відповів Василь. — Залиш йому, будь ласка, всі свої дані, аби він мав можливість якомога скоріше оформити тобі виклик та подати заяву на укладення шлюбу.
— А якщо з викликом не вийде? — стурбовано запитала Ганна. — Я так хвилююся, адже я поставила на кін абсолютно все.
— Якщо тобі відмовлять у візі, — заспокоїв Василь, — тоді Роберт приїде сюди знову… Він зможе собі це дозволити, адже він є людиною дуже забезпеченою… Отже, він знову приїде, ви розпишетеся у Львові, після чого ти матимеш усі підстави їхати до Канади як законна дружина Роберта.
Настала субота. Увечері перед входом до клубу, розташованого в мало привабливому індустріальному районі неподалік від залізничної станції Підзамче, почала збиратися та ж сама компанія. Василь із Робертом, як завжди, були першими. А Ганна — як і у випадку з поїздкою до лісу — прийшла останньою. Дочекавшись Ганну, всі встали в чергу, аби пройти фейс-контроль. Клуб «Навколо йоги» не був якимось елітарним закладом, тому тамтешній фейс-контроль був простою формальністю з елементарними вимогами: мінімум вісімнадцять років, тверезий стан, ніякого спортивного вбрання та щира посмішка на обличчі. Контролером виступав якийсь інтеліґентного вигляду чоловік років тридцяти, з вусами та бородою, в сірому клітчатому піджаку, білій сорочці та краватці-метелику, котрий стояв в оточенні двох охоронців у чорних робах. Побачивши канадський паспорт Роберта, контролер одразу ж подобрішав та наказав охоронцям пропустити всю ту компанію без будь-яких перешкод. Успішно подолавши цей блокпост, усі увійшли всередину. Коли компанія йшла коридором, стіни котрого були обклеєні чорними шпалерами з численними лелітками під антрацит, двері службового приміщення ліворуч від входу зненацька відчинилися.
— Бом! Бом! Бом! Бом! Бом! — раптово закричав якийсь дивовижний співробітник клубу, висунувшись крізь дверну пройму в коридор, напевно, намагаючись злякати відвідувачів.
Хлопці й дівчата лише зареготали.
— Ласкаво просимо до клубу «Навколо йоги»! — оголосив співробітник, переконавшись у тому, що гості його не злякалися. — Ви, наскільки я розумію, тут уперше.
— Уперше, — підтвердила Ганна.
— Тоді вам треба зареєструватися, — оголосив співробітник. — Прошу пройти сюди.
Усі зайшли до кімнати, звідки вийшов той співробітник. Сплативши вступний внесок, кожен отримав картку постійного відвідувача.
— А чому сьогоднішня вистава зветься «Страхітливе подвір’я»? — поцікавилася Оксана.
— Страхітливе подвір’я — це внутрішнє подвір’я нашого клубу, — пояснив адміністратор. — Там ростуть платани, котрі скидають свою кору. Саме ці голі платани й наганяють усе те страхіття. Особливо вночі, коли світло не горить, а стовбури тих платанів світяться в темряві.
— Просто так світяться? — здивувався Василь.
— Ну, як вам це пояснити? — сказав адміністратор. — Вони просто виділяються в темряві. А коли гроза, то блискавка так страхітливо освітлює ті платани — це видовище не для тих, у кого слабкі нерви.
Одразу ж усі зрозуміли, що — попри свою назву — з йогою той клуб не мав нічого спільного.
Зареєструвавшись, хлопці та дівчата пройшли коридором до зали з блакитними стінами, чорними меблями та чорними панелями. То була глядацька зала, в котрій, власне, й мала відбуватися вистава. Проте та зала, скоріше, нагадувала лекційну залу в якомусь вищому навчальному закладі, або сесійну залу якогось місцевого парламенту. На шести ярусах стояли довгі столи з м’якими кріслами, оббитими чорним оксамитом. Обабіч від тих столів були проходи зі сходинками.
Але сцена мала особливо зловісний вигляд: на блакитній задній стіні праворуч та ліворуч були намальовані дві страхітливі фігури у вигляді високих та вузьких прямокутників із напівкруглими верхівками. На тих обох прямокутниках білою фосфорною фарбою були намальовані страхітливі фізіономії — по два круглих ока та пащі з білими гострими зубами — немов в акул чи тиранозаврів. Перед зображеннями монстрів у два яруси стояли додаткові примостки — напевно, для хору. Мало того, що очі та зуби тих намальованих монстрів світилися самі собою, все це ще додатково підсвічувалося тьмяним люмінесцентним світлом, від чого атмосфера в залі була дуже холодною та загадковою. Обабіч перед сценою були розташовані двері. Двері ліворуч вели до бару, в котрому столики були вже круглими та стояли по периметру приміщення всі на одному ярусі — навколо майданчика для танців. З приміщення бару вели ще одні двері — до дискозали. Двері праворуч вели якраз до того страхітливого подвір’я.
Публіка поступово сходилася. На задньому ряду сиділи якісь троє чоловіків та двоє жінок — усі в одностроях митної служби та з пивними кухликами в руках. Між рядами ходили офіціантки в коротких блакитних сукнях та в чорних бальних черевиках без панчіх. Один з митників покликав офіціантку до себе, поцілував її, попестив її оголені ніжки та дав їй двадцятидоларову банкноту, після чого дівчина, сховавши ті валютні чайові в кишеню сукні, пішла до іншого столика.
Нарешті — коли зала вже була вщент заповнена публікою — вистава розпочалася. На сцену — як і гадали відвідувачі — вийшов хор, вставши на ті двоярусні підмостки. Перед хором встав соліст, котрий почав співати басом. Ніякі прожектори сцену не підсвічували — все відбувалося в напівтемряві лише при слабкому світлі люмінесцентних ламп.
— Слава, слава Трусоїду! — почав речитативом співати соліст.
— Слава, слава! — почав підспівувати хор.
Проспівавши ще якісь похвальні оди на честь якогось там Трусоїда, соліст звернувся до публіки.
— Сьогодні ми прийшли сюди славити Трусоїда, котрий за всіма нами слідкує! — оголосив соліст.
Одразу ж проміжок задньої стіни між двома намальованими монстрами почав використовуватися як екран для демонстрації слайдів. На тому екрані виникла картинка: якась жінка тримає високо перед собою на витягнутих руках своє немовля, а на задньому плані за жінкою височіє якийсь чорний силует у вигляді високого вузького прямокутника та з двома гострими сучками на різних рівнях праворуч та ліворуч. Спочатку відвідувачі гадали, що то було просто таке стилізоване зображення обрубленого дерева. Проте та фіґура виявилася зовсім не деревом, а якраз тим самим Трусоїдом.
— Ти ще не встиг народитися, — оголосив соліст, — а Трусоїд вже пильно слідкує за тобою. Він слідкує за тобою впродовж усього твого життя! І якщо ти його постійно не задовольнятимеш, він тебе скорчить та пожолобить, після чого ти зазнаєш корозії. Тому — аби уникнути корозії — всі ми повинні славити Трусоїда. А тепер перед вами виступає Трусоїд. Він виконає вам свою улюблену мелодію.
— Wəw! — пролунав на всю залу зловісний голос з-за лаштунків. — Wəw! Wəw! Wəw!
— Це йде він, Трусоїд! — прокоментував соліст оті дивовижні звуки. — Зустрічайте його! Вітайте його! Славте його!
Пролунав гучний грім. Одразу ж у залі згасло все світло. Коли світло знов увімкнулося, на авансцені перед хором вже стояв чорний циліндр з півтора людського зросту. У того циліндра попереду та позаду були два конусоподібних відростки, спрямовані під гострим кутом догори, що нагадували обрублені сучки. Заграла повільна музика з сольною партією у виконанні на англійському ріжку. Одразу ж Трусоїд почав хитатися та гойдатися назад та вперед, розмахуючи своїм переднім відростком — неначе він сам награвав чи наспівував ту мелодію. І ніхто при цьому не міг зрозуміти, чи то всередині була жива людина, чи робот із дистанційним керуванням.
— Поаплодуємо вельмишановному та високоповажному Трусоїдові! — оголосив соліст хору та конферансьє за сумісництвом, коли музика скінчилася. — Де ваші бурхливі оплески?
Усі дружньо зааплодували. Завзятіше за всіх аплодували митники, що сиділи в задньому ряді.
— Гарно ви аплодуєте! — похвалив конферансьє. — Бо хто Трусоїдові не аплодує, того він без усілякого жалю пожолобить своїм вигуком «Wəw!», після чого віддасть корозії. Був один такий Чихалик, котрий прагнув кинути Трусоїдові виклик… Ні, я не оговорився: не Чахлик, а саме Чихалик… Кволий такий, хирний, слабкий та нерішучий. Мешкав він на мансарді, чи навіть на горищі. Ходив без штанів… Не послухався він інших людей, кинув виклик Трусоїдові… Що з того вийшло — дивимося далі.
На сцену вибіг юнак років дев’ятнадцяти, одягнений у блакитну туніку трохи вище колін, комірець, манжети та поділ котрої були оздоблені хутром — неначе в Діда Мороза, — та з широким шкіряним поясом. Штанів на ньому, насправді, не було. Взутий він був у руді черевики на босу ногу. Спочатку Василь гадав, що то була дівчина, чи принаймні юнак у жіночій ролі. Проте, як виявилося, юнак той грав саме юнака, а не дівчину.
Чихалик заспівав:
Я нещасний Чихалик,
Я такий нещасний.
Мушу я весь час
Сидіти на горищі.
І все це тому,
Що мене переслідує Трусоїд.
Він бажає, аби я
Корозії зазнав.
Але не хочу я
Ніякої корозії.
Проте я такий нещасний,
Такий нещасний…
— Це хто тут сміє співати? — грізно та голосно запитав Трусоїд дуже низьким басом.
— Я, — тоненьким та слабеньким фальцетом відповів Чихалик.
— Мовчи! — брутальним тоном наказав Трусоїд. — Ти мені так набрид! Зараз зазнаєш корозії!
— Не боюся я тебе, Трусоїде! — крикнув юнак писклявим голосом, вставши в позу перед Трусоїдом. — Не боюся! Не боюся! Не боюся!
— Wəw! — крикнув щосили Трусоїд, кинувшись на Чихалика. — Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw!
Одразу ж Чихалик похитнувся та в страшенних корчах почав падати на підлогу. Проте він ніяк не міг впасти. Він смикався неначе зомбі. На кожне Трусоїдове «Wəw!» Чихалик реаґував черговою конвульсією. Трусоїд маніпулював Чихаликом, а Чихалик постійно робив різкі рухи неначе маріонетка. Нарешті він прилип до Трусоїда в позі розп’ятого на хресті.
— Ось так буває з хирними інтеліґентами! — підвів підсумок конферансьє. — Смерть усім інтеліґентам!
Одразу ж хор заспівав, а конферансьє почав тим хором дириґувати:
Інтеліґентам і дисидентам —
Смерть! Смерть! Смерть!
Усім інтеліґентам — смерть!
Смерть!
Нахабним дисидентам — смерть!
Смерть!
Хто соромить нашу країну?
Хто паскудить нашу країну?
Хто чорнить наше славне минуле?
Хто позбавляє нас світлого майбутнього?
Це все вони — інтеліґенти,
Це все вони — дисиденти.
Нахабні носії чужої моралі,
Сором та ганьба нашого суспільства!
А потім до хору приєднався й сам конферансьє — знову як соліст:
Смерть усім інтеліґентам,
Смерть нахабним дисидентам.
Хор почав підспівувати:
А над нами — Трусоїд,
А над нами — Трусоїд…
Поки хор співав, за спинами хористів підіймався догори величезний трьохметровий Трусоїд, підсвічений знизу потужними прожекторами. Одразу ж після слів «А над нами — Трусоїд» він знов почав вигукувати своє:
Wəw! Wəw! Wəw!
Wəw! Wəw! Wəw!
І з кожним своїм «Wəw!», котре Трусоїд вигукував усе голосніше, він підстрибував догори.
Завіса закрилася. Усі присутні в залі піднялися зі своїх крісел та почали гучно аплодувати, супроводжуючи свої оплески оваціями на кшталт: «Браво!», чи «Слава Трусоїдові, нашому покровителеві та захисникові!».
— Ну, як вам ця вистава? — поцікавився в студентів та Роберта адміністратор, котрий зареєстрував ту компанію перед початком дійства, прокричавши перед тим своє «Бом!».
— Якась несерйозна казка для неслухняних малят, — зізналася Ганна. — Щось на кшталт: «Не слухатимешся батьків — тебе з’їсть страшний вовк»… До того ж, чому у вас таке упереджене, чи навіть вороже ставлення до всієї інтеліґенції? Мене — як студентку університету імені Івана Франка — це, чесно кажучи, дуже сильно образило. Моїх університетських товаришів, а також мого канадського друга та нареченого — так само. До того ж, мій наречений є талановитим канадським архітектором. І хоча він очолює цілу будівельну фірму, він, тим не менш, вважає себе справжнім інтеліґентом.
— Інтеліґент та інтелектуал, — пояснив адміністратор, — це зовсім різні речі. Інтелектуал — це людина розумової праці. А інтеліґент — це слабка та хирна людина, котра вміє лише скиглити. До речі, як англійською буде «інтеліґенція»?
— Наскільки я знаю, — відповіла Ганна, — intelligentsia.
— Ось у тому-то й справа! — вигукнув адміністратор. — Це в англійській вважається російським запозиченням — і це твій канадець може тобі підтвердити. А схоже англійське слово intelligence — що воно означає?
— Розвідка, — сказала Ганна.
— Бачите? — заявив адміністратор. — Необхідно, залишаючись інтелектуалом, водночас без жалю вичавлювати з себе хирного інтеліґента.
— Але, все одно, — продовжив Василь, — я не розумію, чому той так званий Чихалик був без штанів.
— Відсутність штанів, — зазначив адміністратор, — це ознака слабкого, безвладного, нерішучого характеру. Раніше навіть на карикатурах безвладні чоловіки зображувалися без штанів — лише в довгих сорочках та босоніж. Отже, Чихалик є втіленням саме такого безвладного характеру, що легко піддається будь-якому впливу.
— А мені здається, — обізвався Ігор, — що в цій виставі є натяк на те, що не варто кидати виклик могутньому та повновладному Трусоїдові, якщо ти є хирним Чихаликом… Особливо, якщо ти ходиш без штанів…
Після вистави відбулася ще й дискотека. Розходитися всі почали допіру після третьої години ночі. Ніяких трамваїв на той час вже не було, тому вся компанія вирушила пішки вулицею Богдана Хмельницького через площу Старий Ринок у напрямку двох театрів, що стояли поруч один біля одного, — Оперного та імені Заньковецької.
— А чи не здається вам, — запитав Ігор, — що це не клуб, а якась сатанинська секта? Вони якогось монстра прославляють, та ще й поклоняються йому неначе якомусь ідолу?
— Треба з такими клубами бути дуже обережними, — застерегла Оксана. — Мені щось там зовсім не подобається. Більше туди не піду.
— Ще один Юсмалос, — зробив висновок Ігор. — Юсмалос — це «біле братство», а клуб «Навколо йоги», котрий до йоги має таке ж саме відношення, як я — до військової розвідки, — це «чорне братство».
— Влучно ти підмітив! — зазначив Роберт.
Дійшовши гуртом до Оперного театру, всі почали розходитися по домівках. А вдалині хтось із членів «Білого Братства» співав на розтяг: «Ісус — Юсмалос — Езодюс — Христос… Ісус — Юсмалос — Езодюс — Христос… Ісус — Юсмалос — Езодюс — Христос…», чергуючи співи з закликом: «Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається… Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається… Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається…».
Попереду була неділя...

Tags: Будинок з анфіладою (повість), Литературное творчество
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 0 comments