Писатель Микола Черьошин (czerjoszyn) wrote,
Писатель Микола Черьошин
czerjoszyn

Прогулянка Чернівцями 7 жовтня 1984 року



Роман «До і після п’ятнадцятого» відтворює атмосферу Чернівців середини 80-х років минулого століття. Головними героями роману є восьмикласники однієї з чернівецьких шкіл.


Сашко прокинувся в той святковий день о пів на дев’яту. Після вчорашньої дискотеки в нього все ще гуло в голові.
О дев’ятій годині Сашко взяв слухавку та почав дзвонити до Зої.
— Зою, я тебе не розбудив? — спитав Сашко.
— Ні, — відповіла Зоя. — Я як о п’ятій годині прокинулася, так і не могла більше заснути. В мене голова гуде після дискотеки.
— О! — вигукнув Сашко. — У мене також голова гуде. До речі, ми сьогодні зустрічаємося на репетиції?
— Мабуть, ні, — відповіла Зоя. — Ми всі так вчора втомилися. Напевно, Оленка з Павкою також не прийдуть.
— А якщо ми просто так зустрінемося? — запропонував Сашко.
— Просто так? — поцікавилася Зоя. — Як це, просто так?
— Ну а як просто так зустрічаються? — перепитав Сашко. — Погуляємо трохи разом.
— Тільки удвох? — запитала Зоя.
— Тільки удвох, — відповів Сашко. — Ти маєш рацію! Лише удвох і тільки удвох!
— Це що, побачення? — здивувалася Зоя.
— Мабуть, — відповів Сашко. — Якщо ти так вважаєш — нехай все так і буде.
— Ну добре, Саню, — відповіла Зоя. — якщо ти запрошуєш мене на побачення, то я з радістю приймаю твою пропозицію.
— А коли ми зустрінемося? — запитав Сашко.
— Не знаю, — відповіла Зоя. — Напевно, по обіду.
— О третій годині? — запропонував Сашко.
— Pourquoi pas? — відповіла Зоя чомусь по-французьки. — Чому б ні?
— Ну, добре, — сказав Сашко. — Я зроблю зараз усі уроки до третьої години та о тертій годині ми зустрінемося.
— А де? — поцікавилася Зоя.
— А давай на Театральній площі, — запропонував Сашко. — На нейтральній смузі.
— Добре, — відповіла Зоя. — О третій зустрічаємося на Театральній площі.
— Ну все, тоді до третьої години, — сказав Сашко.
— До третьої, — відповіла Зоя.
Сашко поклав слухавку.
— Мамо, — сказав Сашко, — я запросив Зою на побачення.
— На побачення? — перепитала мати. — А не зарано тобі в чотирнадцять років ходити на побачення?
— Зоя сказала, що на репетицію ми навряд чи зможемо зібратися, — пояснив Сашко. — Так я Зою запросив просто погуляти разом.
— Ну та й правильно, — відповіла мати. — Нема чого сидіти вдома в таку файну погоду.
Після сніданку Сашко з радістю почав робити уроки, аби встигнути до третьої години. І до першої години він-таки впорався.
Пообідавши о пів на другу, Сашко одягнувся так, як він завжди одягався у вільний від навчання час — в усе чорне — та вже за двадцять хвилин до третьої він стояв з букетом червоних троянд, які він придбав біля «Жовтня», на Театральній площі на тротуарі перед палацом культури навпроти театру. У п’ять хвилин на четверту він побачив, як з вулиці Котляревського на майдан вийшла Зоя в своєму жовтому плащі. На ногах у неї були білі короткі шкарпетки та чорні мешти. Волосся в неї було розпущеним.
— Як ти гарно виглядаєш! — захоплено вигукнув Сашко.
— Все це — заради тебе! — сказала Зоя.
— А я гадав, що ти й сьогодні прийдеш у білих чоботях, — сказав Сашко.
— А тобі вони подобаються? — спитала Зоя.
— Дуже гарні чоботи! — вигукнув Сашко. — Мені вони дуже подобаються!
— Добре, врахую, — відповіла Зоя.
— А куди підемо? — спитав Сашко.
— Куди запропонуєш, — відповіла Зоя.
— А пішли до парку, — запропонував Сашко.
— До парку? — запитала Зоя. — Ходімо.
— А, може, подивимося, що в «Жовтні» йде?
— Ні, — відповіла Зоя. — Краще до парку. Я люблю гуляти парком восени, збирати жовте листя. Це так романтично. Я люблю осінній декаданс, осінню меланхолію…
— Серйозно? — спитав Сашко. — Я й не очікував. Добре, ходімо до парку.
— Ходімо! — з радістю відповіла Зоя.
Вулицею Івана Франка вони піднялися на Радянську площу, а звідти вулицею Червоноармійською пішли до парку.
— Саню, — звернулася до нього Зоя, — а ти бачив, як горіла будка?
— Яка будка? — перепитав Сашко.
— А «Ремонт взуття», — уточнила Зоя. — Це ж було, якщо я не помиляюся, шість років тому. Ти щось таке бачив? Бо ти, все-таки, тут поруч мешкаєш.
— Я тоді був на занятті, — сказав Сашко. — Ми ж тоді були у другому класі. Я мало чого пам’ятаю. Я пам’ятаю, як я прийшов зі школи, а на Шевченка прямо навпроти вулиці Кірова стояли пожежні машини. Мені сусід по двору кричить: «Там «Ремонт взуття» згоріло!». Ми побігли туди дивитися, що там таке сталося. Коли ми вибігли на Шевченка, то побачили, як біля цієї будки стоять пожежні машини. Вікно вичавлено, а в будці все чорне-чорне. Я бачив, як звідти виносили розплавлені чобітки.
— Це, напевно, хтось щось вкрав та підпалив, — припустила Зоя.
— Скоріше це через те, що там грубка була несправною, — відповів Сашко. — Або я ще чув таке припущення: ніби там цей чоботар палив цигарку і якось необережно кинув її на стіл, а вона потрапила прямісінько у ґлей. Тут усе спалахнуло і цей майстер ледь встиг вискочити з цієї будки. Кажуть, що він руку собі опалив.
— Що, він у лікарні лежав? — спитала Зоя.
— Не знаю, — відповів Сашко. — Я після пожежі його ніколи більше не зустрічав. Кажуть, що його посадили за грубе порушення техніки безпеки.
— А цей костьол біля будки, — несподівано Зоя поміняла тему, — Кому він заважав? Чому його перетворили на склад?
— Це не склад, — сказав Сашко, — там, все-таки, розміщується архів, а не склад.
— А яка різниця, — відповіла Зоя. — Позачиняли всі церкви та перетворили їх чорт зна на що.
— Атеїстична пропаґанда, — пояснив Сашко, — сама розумієш… Релігія, опіум для народу.
— Краще отой опіум, ніж наш маразм…, — викинула Зоя. — Вибач…
— Який маразм? — поцікавився Сашко.
— Та весь отой маразм, що нас оточує, — спробувала пояснити Зоя. — Невже тобі незрозуміло, якщо нас усіх тримають за пияків та дебоширів через якогось десятикласника, який випив зайвого на весіллі?
— Тепер зрозуміло, — відповів Сашко. — Хоча мені все це давно вже зрозуміло.
— До речі, — сказала Зоя, — тато мені розповів, що в цьому костьолі був шикарний орґан, мабуть найкращий у Чернівцях. А його наші дебіли розібрали на пічні чи водопровідні труби. Ну чим не маразм?
— Маразм, — погодився Сашко.
— І, взагалі, мені здається, що навколо нас коїться якийсь дурдом, — промовила Зоя. Деякі вчинки наших людей просто не піддаються ніякому логічному поясненню…
Так вони, балакаючи про маразм і дурдом, дійшли до парку.
У парку було досить велелюдно, бо, по-перше, то був святковий день, хоч він і припадав на неділю. А, по-друге, день був дуже теплим, незважаючи на жовтень.
— А куди підемо? — спитав Сашко.
— Куди поведеш, — відповіла Зоя.
— Пішли на атракціони, — запропонував Сашко.
— На які? — перепитала Зоя.
— Ну, наприклад, на оглядове колесо, — сказав Сашко.
— Пішли, — погодилася Зоя. — Покатаємося.
Сашко придбав квитки для себе і для Зої, потім вони пішли на колесо, віддали ці квитки операторові та сіли в одну з кабін. Перед там, як запустити колесо, оператор знову підійшов до них.
— Ваші квитки, — сказав оператор.
— Ви щойно їх у нас забрали, — сказав Сашко.
— Де я забрав? — спитав оператор. — Я нічого не забирав.
— Ви їх до себе в кишеню поклали, — пояснила Зоя. — Подивіться, що у Вас у кишені.
— Я нічого не клав, — почав упиратися оператор. — Я не увімкну струм доти, доки ви мені не покажете ваші квитки.
— Гей, приятелю! — тут втрутився якийсь чоловік, який сидів у сусідній кабіні. — Залиш цих підлітків у спокої! Я сам бачив, як вони Вам пред’явили квитки. Ви ці квитки поклали до кишені. Пошуруйте як слід у своїй кишені!
Оператор відступив.
— Дякую, — сказала Зоя. — Ви нас виручили!
— У цього оператора, мабуть, склероз, — додав Сашко.
— Ніякий це не склероз, — сказав незнайомець. — Я ж сам бачив, як ви йому ці квитки пред’явили. Він просто прагнув наварити ліві гроші!
Оператор увімкнув колесо та вони вирушили у такий собі «подорож». Коли Зоя влаштувалася у зручній для себе позі на лавці кабіни, її спідниця задралася та Сашкові відкрилося її оголене коліно. Сашко спробував ніби ненароком, суто випадково, доторкнутися до цього коліна — так воно його заворожило. Коли він це доторкнувся, його ніби вразило електричним струмом. Сашко нічого не міг з собою зробити. Він просто поклав свою долонь на це оголене коліно. Зоя взяла руку Сашка у свої руки та почала гладити її, ніби вона гладила якесь кошеня в своїх руках. Сашко другою рукою почав гладити Зоїні руки. Коли вони піднялися дуже високо, Сашко спробував поцілувати Зою, але Зоя якось увернулася й Сашко поцілував повітря. Він знову спробував доторкнутися своєю рукою до Зоїного коліна, але Зоя терміново поміняла позу, а своє оголене коліно накрила плащем.
Зійшовши з колеса, вони вирушили в бік кав’ярні «Літо», але ця кав’ярня вже була зачиненою.
— Тут поруч на стадіоні «Буковина» є ще одна кав’ярня, — сказав Сашко.
— Ти маєш на увазі оту в підвальчику? — спитала Зоя.
— Саме ту, — відповів Сашко.
— Ходімо туди, — погодилася Зоя.
Вони вийшли з парку, підійшли до стадіону та увійшли до кав’ярні. Вона була відчинена. Вони пройшли в приміщення та зайняли крайній стіл у глибині залу.
— Що ти хочеш? — спитав Сашко.
— А що ти запропонуєш, — відповіла Зоя.
— Морозиво хочеш? — спитав Сашко.
— Давай, — погодилася Зоя. — Якщо запропонуєш морозиво, то я теж буду.
— А каву? — спитав Сашко.
— Я буду все, що ти мені запропонуєш, — відповіла Зоя.
Сашко підійшов до буфетної стійки та замовив два морозива та дві філіжанки кави. Зоя тим часом зняла свій плащ і лишилася в рожевій атласній блузці та у короткій чорній спідниці зі штучної шкіри. Коли Сашко побачив вбрання Зої, його ледь не паралізувало, він ледь не вронив вази з морозивом з рук. Потім Сашко приніс каву у філіжанках.
Дивлячись на Зою, Сашко теж зняв свою шкіряну куртку й лишився у чорній сорочці на металевих ґудзиках.
— Сашко, — звернулася до нього Зоя, — а ти пробував каву змішувати з морозивом?
— Ти маєш на увазі каву-ґляссе? — спитав Сашко.
— Не знаю, що з цього буде, але я зараз перемішаю каву з морозивом, — повідомила Зоя. — Мені так подобається.
Сашко почав наслідувати її прикладові й теж перемішав каву з морозивом.
— Зою, — звернувся до неї Сашко, — я не знаю, що це, але я нічого з цим не можу зробити. Я тебе кохаю.
— А чи не рано? — спитала Зоя. — Бо нам обом навіть п’ятнадцяти років нема. Ми лише навчаємося у восьмому класі. Нам іще три роки навчатися у школі.
— Я все розумію, — сказав Сашко. — Але я нічого не можу з собою зробити.
— Ну, добре, — сказала Зоя. — Але ж ми щодня бачимося один з одним ось вже восьмий рік. До того ж, ми тепер виступатимемо в одному ансамблі. Отже, ти, все одно, бачитимеш мене майже щодня.
Вони просиділи за столиком у кав’ярні десь майже дві години. Потім вони пішли до тролейбусної зупинки та сівши у тролейбус, доїхали тим тролейбусом до зупинки «Вулиця Боженка». Зійшовши на цій зупинці, вони перейшли вулицю Леніна та пішли вулицею Бетховена в бік Філармонського базару. Сашко провів Зою до самого будинку на вулиці Комсомольській, де Зоя мешкала.
— Так коли ми знову зустрінемося? — спитав Сашко.
— А тобі сподобалося? — спитала Зоя. — Можемо хоч щодня так гуляти.
— Та ні, — відповів Сашко, — я не те мав на увазі. Я мав на увазі наші репетиції.
— Мабуть десь на тижні, — відповіла Зоя. — Ми ще домовимося заздалегідь у школі.
— Гаразд, — погодився Сашко. — Але, все одно, я тебе кохаю.
— Я тебе — теж! — вигукнула Зоя та пішла додому.
Сашко йшов міськими вулицями та все міркував лише про це побачення. Додому він повернувся дуже сумним.
— Що трапилося, — спитала його мати. — Тебе Зоя образила?
— Навпаки, — відповів Сашко. — В нас було все дуже добре.
— Так що ж тоді сталося? — спитала мати.
— Я її кохаю, — відповів Сашко.
— Перше кохання — то є справа дуже серйозна, — сказала мати. — Кохай, але при цьому не втрачай свій розум. І не забувай про навчання. Саме це для тебе зараз є найголовнішим.
Нічого не відповівши, Сашко пішов до своєї кімнати.


Tags: До и после пятнадцатого (роман), Литературное творчество, история, ностальгия
Subscribe
  • Post a new comment

    Error

    default userpic

    Your reply will be screened

    When you submit the form an invisible reCAPTCHA check will be performed.
    You must follow the Privacy Policy and Google Terms of use.
  • 4 comments