?

Log in

No account? Create an account

Писатель Микола Черьошин

Previous Entry Share Next Entry
Прогулянка Чернівцями 7 жовтня 1984 року
czerjoszyn


Роман «До і після п’ятнадцятого» відтворює атмосферу Чернівців середини 80-х років минулого століття. Головними героями роману є восьмикласники однієї з чернівецьких шкіл.


Сашко прокинувся в той святковий день о пів на дев’яту. Після вчорашньої дискотеки в нього все ще гуло в голові.
О дев’ятій годині Сашко взяв слухавку та почав дзвонити до Зої.
— Зою, я тебе не розбудив? — спитав Сашко.
— Ні, — відповіла Зоя. — Я як о п’ятій годині прокинулася, так і не могла більше заснути. В мене голова гуде після дискотеки.
— О! — вигукнув Сашко. — У мене також голова гуде. До речі, ми сьогодні зустрічаємося на репетиції?
— Мабуть, ні, — відповіла Зоя. — Ми всі так вчора втомилися. Напевно, Оленка з Павкою також не прийдуть.
— А якщо ми просто так зустрінемося? — запропонував Сашко.
— Просто так? — поцікавилася Зоя. — Як це, просто так?
— Ну а як просто так зустрічаються? — перепитав Сашко. — Погуляємо трохи разом.
— Тільки удвох? — запитала Зоя.
— Тільки удвох, — відповів Сашко. — Ти маєш рацію! Лише удвох і тільки удвох!
— Це що, побачення? — здивувалася Зоя.
— Мабуть, — відповів Сашко. — Якщо ти так вважаєш — нехай все так і буде.
— Ну добре, Саню, — відповіла Зоя. — якщо ти запрошуєш мене на побачення, то я з радістю приймаю твою пропозицію.
— А коли ми зустрінемося? — запитав Сашко.
— Не знаю, — відповіла Зоя. — Напевно, по обіду.
— О третій годині? — запропонував Сашко.
— Pourquoi pas? — відповіла Зоя чомусь по-французьки. — Чому б ні?
— Ну, добре, — сказав Сашко. — Я зроблю зараз усі уроки до третьої години та о тертій годині ми зустрінемося.
— А де? — поцікавилася Зоя.
— А давай на Театральній площі, — запропонував Сашко. — На нейтральній смузі.
— Добре, — відповіла Зоя. — О третій зустрічаємося на Театральній площі.
— Ну все, тоді до третьої години, — сказав Сашко.
— До третьої, — відповіла Зоя.
Сашко поклав слухавку.
— Мамо, — сказав Сашко, — я запросив Зою на побачення.
— На побачення? — перепитала мати. — А не зарано тобі в чотирнадцять років ходити на побачення?
— Зоя сказала, що на репетицію ми навряд чи зможемо зібратися, — пояснив Сашко. — Так я Зою запросив просто погуляти разом.
— Ну та й правильно, — відповіла мати. — Нема чого сидіти вдома в таку файну погоду.
Після сніданку Сашко з радістю почав робити уроки, аби встигнути до третьої години. І до першої години він-таки впорався.
Пообідавши о пів на другу, Сашко одягнувся так, як він завжди одягався у вільний від навчання час — в усе чорне — та вже за двадцять хвилин до третьої він стояв з букетом червоних троянд, які він придбав біля «Жовтня», на Театральній площі на тротуарі перед палацом культури навпроти театру. У п’ять хвилин на четверту він побачив, як з вулиці Котляревського на майдан вийшла Зоя в своєму жовтому плащі. На ногах у неї були білі короткі шкарпетки та чорні мешти. Волосся в неї було розпущеним.
— Як ти гарно виглядаєш! — захоплено вигукнув Сашко.
— Все це — заради тебе! — сказала Зоя.
— А я гадав, що ти й сьогодні прийдеш у білих чоботях, — сказав Сашко.
— А тобі вони подобаються? — спитала Зоя.
— Дуже гарні чоботи! — вигукнув Сашко. — Мені вони дуже подобаються!
— Добре, врахую, — відповіла Зоя.
— А куди підемо? — спитав Сашко.
— Куди запропонуєш, — відповіла Зоя.
— А пішли до парку, — запропонував Сашко.
— До парку? — запитала Зоя. — Ходімо.
— А, може, подивимося, що в «Жовтні» йде?
— Ні, — відповіла Зоя. — Краще до парку. Я люблю гуляти парком восени, збирати жовте листя. Це так романтично. Я люблю осінній декаданс, осінню меланхолію…
— Серйозно? — спитав Сашко. — Я й не очікував. Добре, ходімо до парку.
— Ходімо! — з радістю відповіла Зоя.
Вулицею Івана Франка вони піднялися на Радянську площу, а звідти вулицею Червоноармійською пішли до парку.
— Саню, — звернулася до нього Зоя, — а ти бачив, як горіла будка?
— Яка будка? — перепитав Сашко.
— А «Ремонт взуття», — уточнила Зоя. — Це ж було, якщо я не помиляюся, шість років тому. Ти щось таке бачив? Бо ти, все-таки, тут поруч мешкаєш.
— Я тоді був на занятті, — сказав Сашко. — Ми ж тоді були у другому класі. Я мало чого пам’ятаю. Я пам’ятаю, як я прийшов зі школи, а на Шевченка прямо навпроти вулиці Кірова стояли пожежні машини. Мені сусід по двору кричить: «Там «Ремонт взуття» згоріло!». Ми побігли туди дивитися, що там таке сталося. Коли ми вибігли на Шевченка, то побачили, як біля цієї будки стоять пожежні машини. Вікно вичавлено, а в будці все чорне-чорне. Я бачив, як звідти виносили розплавлені чобітки.
— Це, напевно, хтось щось вкрав та підпалив, — припустила Зоя.
— Скоріше це через те, що там грубка була несправною, — відповів Сашко. — Або я ще чув таке припущення: ніби там цей чоботар палив цигарку і якось необережно кинув її на стіл, а вона потрапила прямісінько у ґлей. Тут усе спалахнуло і цей майстер ледь встиг вискочити з цієї будки. Кажуть, що він руку собі опалив.
— Що, він у лікарні лежав? — спитала Зоя.
— Не знаю, — відповів Сашко. — Я після пожежі його ніколи більше не зустрічав. Кажуть, що його посадили за грубе порушення техніки безпеки.
— А цей костьол біля будки, — несподівано Зоя поміняла тему, — Кому він заважав? Чому його перетворили на склад?
— Це не склад, — сказав Сашко, — там, все-таки, розміщується архів, а не склад.
— А яка різниця, — відповіла Зоя. — Позачиняли всі церкви та перетворили їх чорт зна на що.
— Атеїстична пропаґанда, — пояснив Сашко, — сама розумієш… Релігія, опіум для народу.
— Краще отой опіум, ніж наш маразм…, — викинула Зоя. — Вибач…
— Який маразм? — поцікавився Сашко.
— Та весь отой маразм, що нас оточує, — спробувала пояснити Зоя. — Невже тобі незрозуміло, якщо нас усіх тримають за пияків та дебоширів через якогось десятикласника, який випив зайвого на весіллі?
— Тепер зрозуміло, — відповів Сашко. — Хоча мені все це давно вже зрозуміло.
— До речі, — сказала Зоя, — тато мені розповів, що в цьому костьолі був шикарний орґан, мабуть найкращий у Чернівцях. А його наші дебіли розібрали на пічні чи водопровідні труби. Ну чим не маразм?
— Маразм, — погодився Сашко.
— І, взагалі, мені здається, що навколо нас коїться якийсь дурдом, — промовила Зоя. Деякі вчинки наших людей просто не піддаються ніякому логічному поясненню…
Так вони, балакаючи про маразм і дурдом, дійшли до парку.
У парку було досить велелюдно, бо, по-перше, то був святковий день, хоч він і припадав на неділю. А, по-друге, день був дуже теплим, незважаючи на жовтень.
— А куди підемо? — спитав Сашко.
— Куди поведеш, — відповіла Зоя.
— Пішли на атракціони, — запропонував Сашко.
— На які? — перепитала Зоя.
— Ну, наприклад, на оглядове колесо, — сказав Сашко.
— Пішли, — погодилася Зоя. — Покатаємося.
Сашко придбав квитки для себе і для Зої, потім вони пішли на колесо, віддали ці квитки операторові та сіли в одну з кабін. Перед там, як запустити колесо, оператор знову підійшов до них.
— Ваші квитки, — сказав оператор.
— Ви щойно їх у нас забрали, — сказав Сашко.
— Де я забрав? — спитав оператор. — Я нічого не забирав.
— Ви їх до себе в кишеню поклали, — пояснила Зоя. — Подивіться, що у Вас у кишені.
— Я нічого не клав, — почав упиратися оператор. — Я не увімкну струм доти, доки ви мені не покажете ваші квитки.
— Гей, приятелю! — тут втрутився якийсь чоловік, який сидів у сусідній кабіні. — Залиш цих підлітків у спокої! Я сам бачив, як вони Вам пред’явили квитки. Ви ці квитки поклали до кишені. Пошуруйте як слід у своїй кишені!
Оператор відступив.
— Дякую, — сказала Зоя. — Ви нас виручили!
— У цього оператора, мабуть, склероз, — додав Сашко.
— Ніякий це не склероз, — сказав незнайомець. — Я ж сам бачив, як ви йому ці квитки пред’явили. Він просто прагнув наварити ліві гроші!
Оператор увімкнув колесо та вони вирушили у такий собі «подорож». Коли Зоя влаштувалася у зручній для себе позі на лавці кабіни, її спідниця задралася та Сашкові відкрилося її оголене коліно. Сашко спробував ніби ненароком, суто випадково, доторкнутися до цього коліна — так воно його заворожило. Коли він це доторкнувся, його ніби вразило електричним струмом. Сашко нічого не міг з собою зробити. Він просто поклав свою долонь на це оголене коліно. Зоя взяла руку Сашка у свої руки та почала гладити її, ніби вона гладила якесь кошеня в своїх руках. Сашко другою рукою почав гладити Зоїні руки. Коли вони піднялися дуже високо, Сашко спробував поцілувати Зою, але Зоя якось увернулася й Сашко поцілував повітря. Він знову спробував доторкнутися своєю рукою до Зоїного коліна, але Зоя терміново поміняла позу, а своє оголене коліно накрила плащем.
Зійшовши з колеса, вони вирушили в бік кав’ярні «Літо», але ця кав’ярня вже була зачиненою.
— Тут поруч на стадіоні «Буковина» є ще одна кав’ярня, — сказав Сашко.
— Ти маєш на увазі оту в підвальчику? — спитала Зоя.
— Саме ту, — відповів Сашко.
— Ходімо туди, — погодилася Зоя.
Вони вийшли з парку, підійшли до стадіону та увійшли до кав’ярні. Вона була відчинена. Вони пройшли в приміщення та зайняли крайній стіл у глибині залу.
— Що ти хочеш? — спитав Сашко.
— А що ти запропонуєш, — відповіла Зоя.
— Морозиво хочеш? — спитав Сашко.
— Давай, — погодилася Зоя. — Якщо запропонуєш морозиво, то я теж буду.
— А каву? — спитав Сашко.
— Я буду все, що ти мені запропонуєш, — відповіла Зоя.
Сашко підійшов до буфетної стійки та замовив два морозива та дві філіжанки кави. Зоя тим часом зняла свій плащ і лишилася в рожевій атласній блузці та у короткій чорній спідниці зі штучної шкіри. Коли Сашко побачив вбрання Зої, його ледь не паралізувало, він ледь не вронив вази з морозивом з рук. Потім Сашко приніс каву у філіжанках.
Дивлячись на Зою, Сашко теж зняв свою шкіряну куртку й лишився у чорній сорочці на металевих ґудзиках.
— Сашко, — звернулася до нього Зоя, — а ти пробував каву змішувати з морозивом?
— Ти маєш на увазі каву-ґляссе? — спитав Сашко.
— Не знаю, що з цього буде, але я зараз перемішаю каву з морозивом, — повідомила Зоя. — Мені так подобається.
Сашко почав наслідувати її прикладові й теж перемішав каву з морозивом.
— Зою, — звернувся до неї Сашко, — я не знаю, що це, але я нічого з цим не можу зробити. Я тебе кохаю.
— А чи не рано? — спитала Зоя. — Бо нам обом навіть п’ятнадцяти років нема. Ми лише навчаємося у восьмому класі. Нам іще три роки навчатися у школі.
— Я все розумію, — сказав Сашко. — Але я нічого не можу з собою зробити.
— Ну, добре, — сказала Зоя. — Але ж ми щодня бачимося один з одним ось вже восьмий рік. До того ж, ми тепер виступатимемо в одному ансамблі. Отже, ти, все одно, бачитимеш мене майже щодня.
Вони просиділи за столиком у кав’ярні десь майже дві години. Потім вони пішли до тролейбусної зупинки та сівши у тролейбус, доїхали тим тролейбусом до зупинки «Вулиця Боженка». Зійшовши на цій зупинці, вони перейшли вулицю Леніна та пішли вулицею Бетховена в бік Філармонського базару. Сашко провів Зою до самого будинку на вулиці Комсомольській, де Зоя мешкала.
— Так коли ми знову зустрінемося? — спитав Сашко.
— А тобі сподобалося? — спитала Зоя. — Можемо хоч щодня так гуляти.
— Та ні, — відповів Сашко, — я не те мав на увазі. Я мав на увазі наші репетиції.
— Мабуть десь на тижні, — відповіла Зоя. — Ми ще домовимося заздалегідь у школі.
— Гаразд, — погодився Сашко. — Але, все одно, я тебе кохаю.
— Я тебе — теж! — вигукнула Зоя та пішла додому.
Сашко йшов міськими вулицями та все міркував лише про це побачення. Додому він повернувся дуже сумним.
— Що трапилося, — спитала його мати. — Тебе Зоя образила?
— Навпаки, — відповів Сашко. — В нас було все дуже добре.
— Так що ж тоді сталося? — спитала мати.
— Я її кохаю, — відповів Сашко.
— Перше кохання — то є справа дуже серйозна, — сказала мати. — Кохай, але при цьому не втрачай свій розум. І не забувай про навчання. Саме це для тебе зараз є найголовнішим.
Нічого не відповівши, Сашко пішов до своєї кімнати.




  • 1
Дякую.
Я ответил взаимностью на Ваше предложение Дружбы.
.......
Черновцы для меня - не просто город.
В Черновицком Университете (бывшая Резиденция) училась моя мама. И это было в 1940-х годах. Никак не доходят руки написать об этом... Не хочется ограничиваться просто набором фотографий, а чтобы сделать большее - цейтнот постоянный.
Спасибо.
И Вы не совсем выполняете свои обещания (быть "вне политики") :).
Понимаю... :) Я тоже периживаю за Украину (и - пусть это будет неким парадоксом - за Россию). Просто у меня есть ИСТОРИЯ. Моя. Моих предков. Она связана, и связь эту изменить уже ПРОСТО НЕ ВОЗМОЖНО, и с Россией (С Российской Империей), и с Польшей (...ещё Польска не сгинела - не пустые для меня слова), и с Украиной..
Ладно. Прочь слова. Жму руку!

БлагоДарю за такие тёплые слова! Черновцы — это мой родной город, а Резиденция — это моя бывшая Alma Mater. Мне кажется, что черновчанин — это навсегда: где бы выходцы Черновцов ни жили, в душе они, всё равно, остаются черновчанами.

Так вроде б погулял там. Та в подвальчике не "Спорт" называлась?

Да, точно, «Спорт». А ещё в парке было открытое кафе «Лето» — в виде гигантской крытой террасы в стиле брутализма 60-х годов.

  • 1