Моя жизнь в Германии

Previous Entry Share Next Entry
Смерть подростка или Вечная память нетрезвым купающимся
czerjoszyn


Белорусская социальная реклама и отрывок из моего романа.



А розпочалося все того дня з ґенерального прибирання школи. Учні всіх трьох восьмих класів зібралися, аби навести лад у своїх кабінетах після іспитів. Знову всі мили столи, стільці, вікна, підлогу. Знову протирали панелі в так званій зоні корисної дії. Те прибирання тривало з дев’ятої до одинадцятої години.
А потім, коли всі почали розходитися, Олена, Зоя, Павло та Сашко зібралися разом.
— Ну що? — запитала Зоя, — всі зібралися.
— А де Василь? — поцікавилася Олена.
— Василь відповів, що він не може, — пояснив Сашко. — Він повідомив, що його запросили на чийсь день народження. А Марійка ще вчора відпросилася, бо сьогодні вона проводжає свого брата до армії.
— Ну, що, всі у зборі? — запитав Павло? — Будемо сьогодні купатися?
— Я свій купальник взяла, — відповіла Зоя. — А ти, Павло, взяв свої плавки?
Павло мовчки хитнув головою.
— А куди це ви збираєтеся? — поцікавився Сергій Марак, підійшовши до тих хлопців та дівчат.
— На Валя Кузьмін, — відповіла Олена. — А ти, що, теж бажаєш приєднатися до нас?
— Авжеж, — підтвердив Сергій. — І не лише я, але й Макс.
— Який Макс? — запитала Зоя.
— Як, який? — здивовано заявив Сергій. — Хіба в нашому класі кілька Максів? Зільберштейн, звичайно ж. Максе, йди сюди!
Підбіг Макс.
— Вони згідні, аби ми до них приєдналися, — сказав Сергій Марак.
— Ну, гаразд, — відповів Макс. — Я лише батькам зателефоную, попереджу їх про те, що їду на Валя Кузьмін.
Макс побіг до вчительської.
— Усе гаразд, можна їхати! — вигукнув він, вибігши з учительської через кілька хвилин.
Веселою компанією підлітки вирушили в путь. Вийшовши зі шкільної будівлі, хлопці та дівчата сіли у тролейбус маршруту номер три та доїхали до автовокзалу. А сівши на приміський автобус, вони вже через двадцять хвилин були в селі Валя Кузьмін, біля котрого знаходилося однойменне озеро — улюблене місце відпочинку чернівчан.
Прийшовши на озеро, вони роздяглися, розклали на березі озера килимок та почали загоряти.
Першим до озера підбіг Павло. Він спробував воду ногою.
— Ну як, тепла вода? — запитала Олена.
— Ну, так, — знехотя відповів Павло.
Підбігши до Олени, він схопив її за руки й потягнув до води.
— Дурень! Що ти робиш? — закричала Олена, відбиваючись від нього. — Я не хочу! Не хочу зараз у воду!
— А, давайте її в воду! — закричав Павло.
Сашко, Сергій, Макс і Зоя схопили Олену та потягнули її прямо до води. Олена верещала, виривалася, але підлітки лише тішилися тим і ще більше глумилися над нещасною «жертвою». Нарешті вони її піднесли до озера та жбурнули прямо у воду. Олена в істериці почала битися руками, але потім заспокоїлася, схопивши Павла за ногу й потягнувши його до озера. Павло впав, після чого вони разом стали стрибати у воді, пускаючи бризки один в одного.
— Що ви робите? — крикнув їм якийсь чоловік, що лежав поруч. — Це дуже небезпечно! Так можна й втопитися!
— А ми обережно! — заспокоїла Олена.
— Ви дивіться тут! — відповів чоловік. — Тут минулого тижня одразу три дівчинки років сімнадцяти втопилися. Вони купалися разом. Усіх трьох схопили якісь судоми й вони нічого не могли зробити. Не знаю, чи то одна з них почала тонути, а дві інші її подруги кинулися її рятувати, чи щось там інше сталося, але вони всі троє втопилися. Хоча б із вами такого не сталося!
— Ні, — запевнив Павло. — Ми обережно… Правда, Олено?
Так вони разом продовжили й далі хлюпатися.
— Ану, хлопці та дівчата, я теж хочу з вами! — крикнув Сашко.
— Давай, Сашко! — крикнула Зоя у відповідь.
А потім і вона як розігналася та як стрибнула на Сашка, що стояв на самому березі. Вони разом впали у воду. По черзі вони бігали до озера, хлюпалися, пірнали, а потім вилазили на берег, аби погрітися на сонечку та з’їсти по заздалегідь заготовленому бутерброду. Сергій теж час від часу заходив у воду та спокійно плавав, пропливаючи метрів по десять від берега й назад. І лише Макс не роздягався, а тільки сидів на килимку, знявши лише сорочку, та пасивно спостерігав за всім, що відбувалося навколо.
Раптом несподівано для всіх підійшли троє хлопців у майже однакових футболках і джинсах. Старшому було років вісімнадцять. У нього була поголена голова. Вочевидь, він мав піти до армії. Двом іншим було років по сімнадцять. У них, навпаки, волосся було довгим та розпущеним.
— Гей, люди! — звернувся один із молодиків до підлітків, що лежали на килимі. — Ви не складете нам компанію? Тут ми нашого Сірого до армади проводжаємо. Дивіться, які у вас тут класні чувіхи! Ми хочемо з ними разом покайфувати! Віддайте їх нам!
— Ану, геть звідси! — закричав Павло, замахнувшись на молодиків п’ястуком.
— Гей, жабеня! — цинічно посміхнувся бритоголовий. — Ти б спочатку одягнувся, бо я тебе голого одним махом переможу!
— Павло, не хоробрися, бо з ними, все одно, безглуздо сперечатися, — застерегла Зоя. — Я з ними піду.
— Молодець, чувихо, — відповіли підлітки. — Так і треба було спочатку погодитися! Аби ви не гарячкували, ось вам пиво! Ви ще такого не бачили!
Вони вийняли з торби, що гриміла пляшковим склом, бляшану банку з пивом.
— Ну що ви, пересрали? — всміхнувся один з непрошених гостей. — Це імпортне пиво — у таких бляшаних банках! Не ссіть! Чи ви ще таких бляшаних банок ніколи не бачили?
Один з підлітків, відкривши банку, випив усе пиво залпом. Потім він вийняв із торби ще одну таку банку та простягнув її Павлові.
— На, жабеня, не гарячкуй! — крикнув він.
Незабаром вони сиділи разом, випиваючи та закушуючи. Бритоголовий сидів, обійнявши Зою та мацаючи її голі ніжки. Зоя спочатку хотіла хлюпнути бритоголового по щоці, але потім вирішила не нариватися на ще більші неприємності та змирилася з усіма тими знущаннями. А бритоголовий зняв і свої джинси. Невдовзі всі побраталися, після чого вийшла дуже весела компанія. Бритоголовий сидів без штанів поруч із Зоєю та час від часу пив із нею «на брудершафт», нахабно мацаючи її тіло, її волосся, її обличчя. А Сашко хоч і ревнував страшенно, проте спостерігав мовчки за всім тим, бо не хотів бути побитим. Коли все пиво було випито, гості дістали з торби дві пляшки червоного вина. Відкривши ті пляшки, вони почали споювати дівчаток, хоча ті й намагалися якось відмахнутися.
— Яка ти класна чувіха, — повторював бритоголовий. — На, випий ще!
— Не хочу більше! — істерично крикнула йому Зоя. — Не хочу!
Але бритоголовий не слухав її, а лише закидав Зоїну голову догори та буквально вливав їй у рот вино — кухлик за кухликом, — після чого він повалив її на килим і, поклавши на лопатки, почав шарити своєю рукою по всьому тілу. Двоє інших гостей «займалися» Оленою, роблячи з нею майже те ж саме, але «ділили» її на двох. Олена спочатку намагалася вирватися, але покидьки жваво поклали її на лопатки, зробивши її, таким чином, абсолютно безпомічною. Сашко ніколи до того ще не пив спиртного, тому він дуже швидко дійшов до «певної кондиції», після чого він зовсім перестав адекватно реаґувати на все, що відбувалося навколо — у тому числі й на те, як поводили себе вкінець знахабнілі візитери.
Павло, Макс та Сірий теж були під градусами, тому дивилися на все те дійство вкрай відчужено, пасивно та байдуже. Вдосталь розважившись із чужими дівчатами, гості одяглися й пішли геть.
— Ти, Саню, за дівчатками не вмієш доглядати, — кинув докір Сергій, трохи протверезівши. — Дивися, як вони чемно поводилися з дівчатами! Ось як треба!
— Ти, насправді, Сашко, так зі мною не поводився, — не замислюючись над змістом повторила Зоя, яка ще не оговталася від ударної дози спиртного.
— Ось бачиш, Саню, — продовжив Сергій, — Зоя тебе більше не любить. Адже ти нічого не вмієш робити.
— Як це, не вмію? — здивовано перепитав Сашко.
— Так, не вмієш, — наполегливо повторив Сергій. — Ну, на ґітарі, припустимо, ти можеш грати. Ну, ще на дискотеках можеш танцювати, ну, ще в ансамблі співати — і все! А поводитися з дівчатами ти не вмієш.
— Зою, дай я тебе поцілую, — звернувся до неї Сашко.
— Пізно! — усміхнулася Зоя. — Я бритоголового люблю.
— Шлюха! — зі злістю крикнув Сашко, плеснувши Зою долонею по обличчю.
Зоя заплакала, а Сашко різко піднявся та побіг до води..
— Ти ж п’яний! — вигукнула Олена. — Ти ж плавати не вмієш, ти потонеш!
— Мовчи, курва! — різко відповів Сашко. — Так мені й треба!
Увійшовши до води, він почав бурхатися. А потім почав пірнати. Перший раз він пірнув і, перевернувшись, сплив.
— Ну, як я? — запитав він в усіх.
Зоя промовчала й тільки тупо подивилася в бік Сашка, який продовжував бурхатися. А потім відвернулася в інший бік і стала дивитися в нікуди. Тут Сергій, сівши ближче до дівчат, почав їх по-різному розважати. Павло з Максом, котрий так і не роздягнувся, теж про щось жваво базікали один з одним. Про Сашка всі забули.
А тим часом Сашко зробив іще одну спробу пірнути. Він був дуже одурманений алкоголем, який він спробував уперше й востаннє у своєму короткому житті. Проявляючи таку фальшиву хоробрість, Сашко абсолютно не відчував небезпеки. Він спочатку присів, підняв угору руки, підстрибнув і знову кинувся в воду. І раптом випадково зробив вдих під водою…
Зникнення Сашка ніхто не помітив одразу. Усі продовжували веселитися на березі на розісланому килимку, розповідаючи один одному анекдоти та граючи в карти. Десь близько сімнадцятої години всі вирішили збиратися, як раптом помітили, що Сашка не було серед них. Одяг Сашка лежав на березі.
— Він десь купається, — припустив Сергій. — Нічого з ним такого не буде.
— Ну, як це, не буде? — відповіла Зоя. — Ми ж не можемо його ось так просто кинути. Адже ми вже йдемо… Са-а-а-ню!
Вони почали кликати Сашка.
— Сашко! — голосно крикнула Олена. — Ми вже йдемо!
Але Сашко не відгукувався.
— Він зник! — в істериці заверещала Зоя. — Він втопився!
— Це ти в усьому винна! — зауважив Сергій, звернувшись до Зої. — Ти від нього відвернулася!
— Ти теж такий білий та пухнастий! — раптом вигукнув Павло. — Почав Сані мораль читати, великий вихователь.
— Годі вам базарити! — різко обірвала Олена. — Самі винні!
Одягнувшись, хлопці побігли до рятувальної станції. Вони постукали у двері диспетчерської та розповіли про все, що відбулося.
— Коли це все сталося? — запитав їх диспетчер.
— Десь години дві тому, — пояснив Павло, який вже зовсім протверезив. — Він пішов купатися й більше ми його не бачили.
— І ви нічого не помітили? — гнівно докорив диспетчер. — Як ви могли?
Підлітки нічого не відповіли. Їм було дуже соромно за свого загиблого товариша.
— Ну, гаразд, — відповів диспетчер. — Чекайте, зараз під воду спустяться водолази.
Десь через півгодини водолази підібрали з дна озера весь посинілий труп Сашка.
— Ось ваш приятель! — сказав один з водолазів. — Одержуйте його!
Першим до потопельника підійшов лікар із рятувальної станції та засвідчив смерть. Потім і підлітки підійшли до трупа свого однокласника.
— Ні! — закричала Зоя, — це неправда! Я не вірю! Сашко, ти живий!… Са-а-ню!
Кинувшись до небіжчика, Зоя в істериці почала його обіймати, цілувати, пестити по щоках.
— Не можна! — зауважив один із санітарів, відсунувши Зою своєю рукою в бік.
— Ну зробіть щось! — кричала Зоя в істериці. — Я його люблю!
— Раніше треба було думати, — дорікнув лікар. — Тепер що вже про це кричати? Вже його не оживити!
Зоя заридала та відбігла в бік. Олена теж схлипнула. Шокований Сергій, втративши дар мови, дивився на все те з тупою байдужістю. Макс панікував, блукаючи туди-сюди. І тільки Павло намагався тримати себе руках.
Грибулін, весь посинілий, лежав мертвий лише в одних плавках на клейонці, розстеленій на березі озера. З рота в нього сочилася вода. Незабаром біля його трупа зібрався натовп. Всілякі там зіваки буквально прагнули подивитися на труп підлітка, що втопився, так і не встигнувши вступити в доросле життя. Через якийсь час приїхала санітарна машина. Труп завернули в клейонку й відвезли до морґу.
Підлітки, що лишилися, попленталися до автобусної зупинки.
— Як ми скажемо його мамаші? — поцікавився Сірий.
— Ось сам і подумай, — відповіла Олена. — Я його не топила.
— Знову ви намагаєтеся звалити вину один на одного? — втрутився Павло. — Хочете вмити руки, довівши свою непричетність до всього, що сталося? Усі ми несемо провину, ми всі його вбили!
— Що ж тепер буде? — запитала, схлипуючи, Зоя.
— Не знаю, — відмахнувся від неї Павло. — Щось буде…
Через кілька хвилин підійшов автобус і хлопці та дівчата поїхали назад до міста. Повернувшись, вони передусім пішли до Сашка додому. Мовчки вони увійшли на подвір’я, а потім — на ґанок. Підійшовши до дверей квартири, вони довго стояли, не наважуючись подзвонити у двері. Нарешті це зробила Олена. Двері відчинила Алла Георгіївна. Підлітки стояли мовчки неначе статуї з острова Великодня.
— Що сталося? — запитала Алла Георгіївна, нічого не розуміючи. — У чому справа?… Де Сашко? Чому він не з вами?
Підлітки стояли мовчки.
— Так скажіть, де ж він? — продовжувала наполягати Алла Георгіївна. — Не мовчіть! Я все хочу знати, де він зараз.
— Він втопився, — повідомив Сергій. — Його увезли до морґу.
— Що, що ти сказав? — запитала Алла Георгіївна, спочатку нічого не зрозумівши.
— Він загинув, — сказала Зоя та одразу ж заплакала.
— Як, загинув? — продовжувала розпитувати Алла Георгіївна. — Не може такого бути! Він же був із вами!
— Так, він втопився, — тихо підтвердив Павло. — Він пірнав і, мабуть, не виринув, бо захлинувся.
— Де Сашко? — запитала Алла Георгіївна.
— Я ж кажу, він у морзі. — відповів Сергій.
Вони всі поїхали до морґу. Коли Аллі Георгіївні показали труп її сина, їй стало зовсім погано, вона знепритомніла, після чого санітари вивели її на свіже повітря.
Того ж дня про смерть Грибуліна знала вся адміністрація школи.



?

Log in