Моя жизнь в Германии

Previous Entry Share Next Entry
Полтерґейст під час одного окремо взятого бенкету (уривок із повісті «Будинок з анфіладою»)
czerjoszyn


Того ж самого дня, повертаючись після занять в університеті, Вася Гільчук ішов вулицею разом із Ганною Кушнір. Ішов дощ. Над містом висіли олив’яні хмари.



— Зовсім наше місто занепало, — зазначила Ганна, проходячи повз якийсь колись ошатний будинок у неоґотичному стилі. — Яким раніше Львів був чудовим! А зараз? Це якась суцільна руїна… Якесь страхіття… Ось подивися на цей будинок. Яка чудова ґотика! А що там зараз? Завод!
— Ну, це в нас можуть миттєво, — погодився Василь, — перетворити палац на свинушник.
— Це все з тридцять дев’ятого року розпочалося, — заявила Ганна. — Ось тоді, коли Львів став радянським, і була оголошена війна палацам. Скільки розкішних будівель вони перетворили на суцільну руїну!
— Так, — підтвердив Василь. — А подивися, в якому жахливому стані в нас дороги! Які вони розбиті! Страхітлива картина.
— Місто повністю занепало, — зробила висновок Ганна. — Складається таке враження, неначе на всіх цих вулицях час ніби зупинився десь на середині сорокових років. Хоч фільми про війну знімай тут, на тлі всіх цих природних декорацій.
— А раніше в нас у центрі міста було так багато неонових вивісок! — зазначив Василь. — Особливо — на нинішньому проспекті Свободи, на проспекті Шевченка, на вулиці Городоцькій та ще в багатьох інших місцях. І всі вони світилися вечорами різнокольоровими вогнями. А яка була чудова святкова ілюмінація! Колись воно все світилося різнокольоровими неоновими вогнями — немов на Бродвеї!
— А зараз вечорами навіть вуличні ліхтарі не горять, — зауважила Ганна. — Виходиш увечері надвір та не знаєш, чи повернешся ти додому живим…
— До речі, — повідомив Василь. — Сьогодні до нас приїздять наші далекі родичі з Канади. Приходь сьогодні до мене додому.
— Дякую за запрошення, — відповіла Ганна. — Принаймні хоч один раз удосталь поспілкуюсь англійською з живими носіями мови…
Вийшовши на проспект Свободи, Василь та Ганна розсталися один з одним неподалік від опери. Ганна попрямувала до тролейбусної зупинки, а Василь дійшов до вулиці Коперніка, після чого завернув праворуч. А вдалині хтось із членів «Білого Братства» співав на розтяг: «Ісус — Юсмалос — Езодюс — Христос… Ісус — Юсмалос — Езодюс — Христос… Ісус — Юсмалос — Езодюс — Христос…», чергуючи співи з закликом: «Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається… Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається… Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається…».
Увечері сім’я Гільчуків, що мешкала в районі вулиці Антоновича, неподалік від неоґотичного костьолу Єлизавети — геніального витвору Теодора Маріана Таловського, — готувалася до приїзду канадських гостей. Василь та його сестра Христина одяглися в національні гуцульські строї. Поки Василь із Христиною, одягнувшись у національне вбрання, готували вітальню до зустрічі гостей, їх мати, пані Стефанія, готувала святкові страви на кухні. Вася та Христя постійно ходили до кухні, приносячи звідти різні страви та чистий посуд та накриваючи святковий стіл. Вася дістає з бара пляшку горілки та пляшку шампанського. Потім він з буфета дістає чарки та келихи, розставляючи все це на столі, покритому накрохмаленою білою скатертиною.
— Чарочки ви мої, чарочки! — наспівував Василь собі під ніс. — Келихи ви мої, келихи! Чарочки та келихи, чарочки та келихи…
Зненацька з-під скатертини вилетіла якась голова, відокремлена від тіла, у вигляді чорної кулі розміром утричі більша за футбольний м’яч, із білими очима та червоним ротом, що світився всередині немов гаряче вугілля, ледь не до смерті перелякавши Василя та Христину. Ненадовго затримавшись на рівні столу, голова прокричала п’ять разів: «Ка! Ка! Ка! Ка! Ка!». Потім, піднявшись угору, вона почала кружляти над святковим столом, продовжуючи вигукувати щосили своє «Ка!». Одразу ж Христина випустила з рук тарілку, котра впала на підлогу та миттєво розбилася. Невдовзі чорна голова стрімко злетіла до самої стелі, а потім вибухнула, зіткнувшись зі стелею, після чого зникла безслідно.
— Що це було? — переляканим голосом запитала Христина, трохи отямившись. — Ти це бачив?
— Бачив, — підтвердив Василь тремтячим голосом. — Я й сам дуже сильно перелякався. Навіть і сам дивуюся, як я не помер від розриву серця.
— А я вже гадала, що це якісь галюцинації, — зізналася Христина. — Я так боюся збожеволіти, з’їхати з глузду. Добре, що ти це теж бачив…
— Це, скоріше за все, якийсь полтерґейст, — припустив Василь. — Мабуть, навіть якийсь привид. Чи знаєш ти, чим відрізняються привиди від галюцинацій?
— Приблизно знаю, — пояснила Христина. — Привиди об’єктивні, адже це, мабуть, просто духи померлих, що не знайшли спокою після смерті. А галюцинації — це суб’єктивне бачення того, чого нема — як наслідок психічного розладу.
— До речі, щодо полтерґейсту. — додав Василь. — Багато хто говорить про те, що полтерґейст — це так само душі, що не знайшли спокою після смерті.
— А, може, це кульова блискавка була? — припустила Христина. — Кульові блискавки як виникають нізвідки, так і зникають безслідно… Але ж зараз нема ніякої грози…
— Кульова блискавка? — здивувався Василь. — Наскільки мені відомо, вони можуть виникати й не обов’язково під час грози. І не обов’язково вони мусять світитися — бувають і зовсім чорні… Тільки чому ця кульова блискавка кричала людським голосом? Та ще й рота при цьому відкривала! Ні, це не кульова блискавка. Це — справжнісінький полтерґейст!
— Коротше кажучи, Барабашка…


?

Log in